Я чомусь вірю, поки ми знаємо, який він, наш прапор, нам нічого в світі не страшно.
Синьорваний, жовтобрудний. Мені здається, справжній український прапор складається саме з таких кольорів. За цей рік я тримала його в руках якусь неправдоподібну кількість.
Ми дарували прапори солдатам, ми обмінювали нові, свіженькі на рвані-пошарпані. Що їм потрібно на війні? Вода, сигарети та прапори.
Я обожнюю, коли рухаються колони наших – вони вивішують свої бойові прапори – ті майорять, солдати гордо піднімають голови і їдуть, сміливі, (не)відомо куди, все зупиняється і ти махаєш їм рукою, або ще краще – своїм прапором.
Я перевіряла: махаєш рукою – не завжди отримуєш відповідь, дістаєш прапор – і всі махають тобі, точніше йому.
Коли я бачу прапори на балконах та вікнах, то я знаю, що є люди, які досі вірять – не у владу, до чого тут прапор? – які вірять в Україну. Не як в територію, не як в політичне явище, не як у проект, а як у щось обов'язкове для життя. Під цими прапорами.
Я знаю чітко – люди вмирають, аби над нашою землею висів наш #прапор. Коли вони гинуть – їх ним же накривають. Знаєте, я чомусь вірю, поки ми знаємо, який він, наш прапор, нам нічого в світі не страшно. Хіба що зовсім трошки.
